Андрій Рибалко про початок Євромайдану: “Ми були молоддю, яка мріяла про революцію”

21 листопада 2013 року. Сьогодні ввечері всі навколо ходять з відчуттям, що їх знову кинули. Уже давно змирилися, що ми живемо у державі з тотальною корупцією, з відсутністю права і справедливості, з владою, яку не контролюємо і опозицією, яка нічого не може вдіяти. Однак вірилося, що все це тимчасово. Що скоро підпишуть Угоду про Асоціацію з ЄС, що Янукович не вічний, бо буде змушений дотримуватися правил хорошого тону у пристойному “євротоваристві”. Мало хто читав Угоду про Асоціацію, однак це була своєрідна мрія про комунізм – Україну, в якій все буде добре. Нехай треба потерпіти, почекати, але колись цей день має настати. І ось цю мрію цинічно вкрали.

 

Всі розуміли, що треба щось робити, але суспільство втомилося від невдач, ритуальних “Повстань, Україно!”, “Національних комітетів захисту”, “Комітетів опору диктатури”. На такі заходи, як правило приїздили партійні активісти, доповнені проплаченою масовкою. “Несколько сотен или, быть может, несколько тысяч человек два-три раза в год собирались на этой площади – в какой-то неизъяснимой уверенности, что их печальные сходки станут причиной ухода постылой власти.” – це цитата із художнього роману, однак це був дуже влучний опис мітингів української опозиції у 2010-2013 роках.

 

Ми були молоддю, яка мріяла про революцію. Ми читали про неї в книгах, дивилися фільми, влаштовували епатажні акції, а потім ходили на суди один до одного. Адже частина товаришів по боротьбі вже сиділа в тюрмі, а ті, хто лишався на свободі був однією ногою там.

 

У Києві все розпочалося з поста в Facebook Мустафи Наєма. Так вийшло, що в Сумах все почалося із мого запису. У цьому немає заслуги ні Мустафи, ні моєї, просто ми першими висловили те, про що думав кожен.
Я набрав на клавіатурі: “Сумчани, а хто готовий завтра вийти і сказати владі все, що ми думаємо про провал асоціації? Відпишіться в коментарях! Ті, хто готові.”
Під постом почали з’являтися лайки і коментарі.

 

Євген Охріменко нашвидкоруч зробив картинку із запрошенням на площу о 18.00 22.11.13. Картинка почала гуляти Інтернетом, а я ліг спати із думкою про завтрашній мітинг. Далі дні почали просто летіти як в калейдоскопі. Подати заявку на мітинг. Відправити листівки із запрошенням в друкарню.

Хтось вже шукає озвучку. Хтось організовує роздачу листівок. Активно включилася тодішня опозиція: Олег Медуниця , Іван Боршош, Сергій Лихман, Олександр Лисенко. Ведучим мітингу попросили бути Сергія Бутенка. Але дуже вражало, що допомагати бралися раніше незнайомі люди. Наприклад саме тоді я познайомився з Ольгою Покровською, яка з початком війни стала активною волотеркою.

Ввечері на площу вийшло десь 1000 сумчан. Не лише партійці, не лише активісти, а просто мешканці міста.

Відчувалося, що нарешті починається, щось щире. І ми оголосили зі сцени, що молодь вирішила розбити наметовий табір і лишитися ночувати. Люди почали збирати нам гроші, давати продукти. Це вражало. Я ніколи раніше такого не бачив, адже до цього революція була вийнятково справою революціонерів. Скоро площа спорожніла. Лишився лише тодішній склад Молодого Народного Руху та міліціонери. Час від часу до табору забрідали хмільні чоловічки, яких тягнуло на розмови про життя політику.

 

Нашу нудьгу розвіяв начальник відділу громадської безпеки Заремба. Він повідомив, що заявка на мітинг була на 22 листопада, а ось через годину розпочинається 23 листопада і наше зібрання стає незаконним. Нову заявку ми швиденько роздрукували. Але як її подати? Міська рада зачинена, охоронець лист приймати відмовляється. Зв’язуємося тоді із міським головою Геннадієм Мінаєвим, він присилає Наталію Таранець, яка прийняла наш лист і зареєструвала. Також відсилаємо лист на електронну пошту міської ради та  вішаємо його на двері.Третя година ночі. На площі Незалежності сиро і холодно. Замерзлими пальцями розбираємо курку, яку передали нам з третього гуртожитку. Робити нічого, говоримо між собою. Важко зараз пригадати дослівно діалоги, але виглядали вони десь так.

 

– А ти читав угоду про Асоціацію?
– Звісно ні, хто її читав?
– А я взагалі проти ЄС. Я тут не тому, що я за ЄС, а тому, що проти Януковича!
– І я!
– Я за Європу, бо нам необхідно відірватися від Росії. Але ЄС… Не думаю, що це нам треба.
– Європа – це не ЄС. Європа – це тисячолітня цивілізація, а ЄС – тимчасове явище. Побачимо як воно буде. Але однозначно Україна – це Європа.
– Бачите як люди піднялися, коли Асоціацію не прийняти? Раніше такого не було. Нам треба це використовувати. Потрібен чи не потрібен нам ЄС розберемося згодом.

 

” Ті, хто сьогодні ночує в Сумах зовсім не євроромантики. Романтики без євро. ЄС для нас – це не рожева мрія. Більше – вимушена необхідність. Але ми вийшли, бо не хочемо, щоб на нашу думку плювали. Як і на думку всього народу.”, – набрав я тоді вночі коротенький пост у Facebook.

Настав ранок. Я б вже і забув про ці відчуття, якби не записи у соцмережі.

“0 7.00 нас замінили, щоб ми могли піти додому і трішки поспати. Хоча не всі сплять. Наприклад Артем Бондар пішов на пари в університет. Саша пішов на роботу. Всі молодці! Але особливо відзначити варто нашу нову активістку Женю, яка чергувала на офісі, поїла хлопців чаєм, а під ранок прийшла на площу.

Цієї ночі ми дали початок життя сумському євромайдану. Але найстрашніше, що з ним може статися – це профанація. Потрібно зробити велику справу – наповнити його протестною атмосферою, духом. Потрібні ватмани з гаслами, потрібні прапори, потрібні пісні, потрібні ідеї. Ці намети мають стати точкою для спілкування. Місцем, куди можна і треба прийти в будь-який час.

Багато з нас хоче і може поїхати в Київ. Адже саме там вирішується все. Але і в Сумах комусь потрібно підтримувати фронт. Потрібні добровольці! Якщо будуть люди, готові жити в наметовому містечку, то акція стане безстроковою.

Залишившись на ніч, ми показали серйозність наших намірів. Люди, які готові пожертвувати комфортом і не спати ніч на вулиці, знаючи, що зовсім поруч є тепла квартира, не кидають слів на вітер.

Вночі було багато думок, але зараз не можу всього пригадати. Це явно не найкращий мій пост, бо скоро піде друга доба без сну.

Єдине що пригадується з нічних роздумів, коли кутаєшся в спальник, щоб хоч трішки сховатися від пронизливого вітру на порожній площі – сумніви про те, чи потрібні громаді ці жертви? Ті кошти, які нам пожертували, доводять, що потрібні! Тих коштів нам поки що досить. Але зараз дуже потрібна підтримка, спілкування, усвідомлення, що ми разом.

Тож знайдіть сьогодні годинку-дві, щоб прийти до наметів на площі Незалежності.

Зараз до 12.00 спробую поспати, а потім знову на площу. Сподіваюся побачити вас там. На сумському #Євромайдані, де зароджується революційне життя.

P.S. Багато сумчан вчора запитували, чи будуть партії допомагати в організації поїздки на Київ. Прошу політиків відгукнутися, бо ми не знаємо, що казати людям.” Сьогодні, після січня-лютого 2014 року в країні, де йде війна, якась там ночівля під ОДА давно не є подвигом. Але тоді ми щиро цим пишалися. Нам це певною мірою нагадувало Революцію на граніті. Ми теж хотіли бути революціонерами.

 

За зібрані кошти ми купили квитки і вирушили на Київ. Там ми бачили дискотеку, а не революцію. Резолюцію, а не революцію. Робили провокації. Охороняли самі себе від провокацій. Нудилися, розчаровувалися, хотіли іти в бій. Перемагали свій страх. Жили у підпіллі. Ходили у бій. Робили речі, якими пишаємося. Робили щось, за що соромно. Робили те, про що не розкажемо.

 

Але тоді ми перемогли! Ця перемога далася ціною багатьох життів. Тому ми просто зобов’язані цю перемогу втримати.

З Днем Гідності і Свободи!

 

 

Андрій Рибалко
Голова ВГО “Молодий Народний Рух”