Війна – це ж не тільки ріки крові, це ще бруд, піт і туга за домівкою – думка бійця про висвітлення новин АТО

Павло Прибіш – хлопець, який у 23 роки відчув справжні бойові дії. Він пішов добровольцем до лав ЗСУ в жовтні 2014 року. Кореспондент УНН-Центр вирішив дізнатися в учасника АТО, як працюють журналісти у зоні бойового конфлікту. Адже часто буває, що вітчизняні медіа виявляються не готовими до необхідності постійно висвітлювати дійсно “гарячі” новини зі сходу України. А найголовніше питання – як саме все це подавати аудиторії. Окрім того, існує поняття “інформаційна війна”, яке є дуже близьким до ворожої сили проти України і останні роки безпосередньо стосується наших ЗМІ. Тож як розумно журналісту підготуватися до відрядження в зону АТО, висвітлення подій та справитися з посттравматичним синдромом розповів молодорухівець Павло Прибіш.

прибішfC3Vck
– Розкажи про себе. У який період і у яких містах воював на Сході України?
З жовтня 2014 по травень 2015 року виконував бойові завдання в зоні проведення АТО. Воював у складі 54-го окремого розвідувального батальйону, був заступником командира відділення в секторі “М”. В травні ж 2015 року отримав звання молодший сержант. Потім мене перевели в 131-й окремий розвідувальний батальйон, де командував відділенням. У жовтні того ж року повернувся додому.
– За свій період перебування в зоні АТО зустрічав журналістів? Якщо так, то з яких видань?
Журналістів довелось бачити часто і багато. В основному медійники їздять групами. Бачив, зустрічався і спілкувався з журналістами телеканалу 1+1. А от щодо представників інтернет-видань, то їх не довелось зустрічати.
– Чи коректно журналісти ведуть себе з військовими та представниками ворожої сили? Спостерігав випадки їхнього неправильного поводження?
Зазвичай журналісти, які висвітліють події в АТО, ведуть себе професійно. Одразу помітно, що вони ретельно готуються перед виїздом або відрядженням у зону воєнного конфлікту. Завжди прислухаються до наказів військових командирів, ніколи не проявляють зайвої ініціативи, адже від цього залежить їхнє життя. Але іноді задля гарного кадру оператори ризикують своїм життям і життям колег. В основному таке можна спостерігати до першого обстрілу, а потім вони поводять себе стримано та не відходять ні на крок від військового “провідника”.
– Щоб ти порадив кореспондентам, які приїжджають висвітлювати бойові дії в зону АТО?
Я не претендую на звання експерта в цьому питанні, але єдине, що хотів би порадити журналістам – це висвітлювати події так, як вони є насправді. Ми маємо велику проблему з гіперболізацією жахів й ігнорування побуту і проблем бійців. Основна цільова аудиторія новин про АТО – це родичі і знайомі військових. Особисто мені було дуже складно кожного дня пояснювати мамі та дружині, що в мене все добре, що я живий і здоровий. Одного разу, коли не було зв’язку кілька днів і я не дзвонив, родичі, надивившись “жахіть” з новин по телебаченню, вже встигли мене приписати до поранених чи вбитих. Потім довго їм пояснював, що все зі мною гаразд. Однак вони не вірили, аж поки мене не відпустили у відпустку. Натомість, новини про побут і рутину воїнів висвітлюються дуже мало. Війна – це ж не тільки ріки крові, це ще бруд, піт і туга за домівкою.
– Які необхідні речі треба мати журналісту при собі під час роботи в АТО? Можливо, такі як бійцю?
Стосовно речей, то тут все просто. Треба мати мінімальний похідний набір: спальний мішок, дощовик, змінне взуття. Окрім цього, бажано взяти з собою аксесуари для бойових дій, такі як: каска і бронежилет, не зайвою буде паперова карта місцевості, до якої ви їдете. Ще, звісно, треба мати суто професійний набір речей, додаткові акумулятори в камеру і телефон, альтернативні носії інформації тощо. Я думаю, що кожен представник ЗМІ це чудово знає. А якщо ні, то редакція повинна проінформувати кореспондента перед відрядженням.
– Що робити з посттравматичним синдромом, який журналісти отримують, пропускаючи через себе всі жахливі історії?
Питання складне, адже я сам не дуже розумію, що робити з посттравматичним синдромом у військових, як він проявляється і як це діагностувати. Але мені здається, що журналістам в цьому плані трохи складніше, ніж військовим. Ми звикаємо до війни і до такого ритму життя. А журналісти, курсуючи з мирної землі в зону бойових дій, гостро відчувають цей контраст. На мою думку, велика проблема в тому, що медійники, відвідуючи хлопців на передовій, прив’язуються до них, вислуховують їхні життєві історії, їхній шлях на війну, пропускають це через себе в концентрованому вигляді. У кожного воїна своя складна дорога на війну і в колі побратимів якось не так вже й важко слухати. А от журналістам в цьому плані важче. Як на мене, то єдиною панацеєю є відвідування психолога, бо самостійно справитись з багажем складних життєвих історій бійців буває дуже важко.
– Як реабілітувати себе кореспонденту у мирному житті, який нещодавно повернувся із зони бойового конфлікту і писав новини на тему війни?
Як я уже зазначив, реабілітація – це не самостійна справа. Це процес складний і довготривалий. Я маю багато друзів-журналістів, волонтерів, які періодично їздять в зону бойових дій. Повертаючись, вони картають себе, відчувають свою меншовартість. Бо зустрічають там молодих хлопців, які вже рік воюють. Або чоловікі, у яких вдома п’ятеро дітей чекають і дружини. На фоні таких людей здається, що їх вклад у нашу спільну справу не помітний і менш значущий. Треба розуміти, що це не так. Ми всі працюємо на перемогу. Воїн, що боронить державу зі зброєю в руках, волонтер, який не шкодуючи сил і засобів дбає про хлопців, журналіст, який висвітлює події і доносить інформацію до широкого загалу, дитина, яка малює листівку. Вклад всіх цих людей не можна оцінити за шкалою більше чи менше. Всі ми робимо одну справу, бо наша мета – це перемога. Саме з такою думкою треба жити, тоді реабілітація пройде безболісно і швидко.